«Оце справжня ватра!» – захоплено дивлячись на вогонь, вигукує шестирічна Тетянка.
«А ти раніше лише намальовану бачила?» – жартує інструктор.
«Ні! Просто ми вдома теж таку ватру палили. Й кашу на ній варили, коли з підвалу виходили… Але та ватра недобра була, я її боялася. А ця ватра – вона класна, тепла».
Це була перша прогулянка з Тетянкою, якій у березні вдалося виїхати з Маріуполя разом із батьками. Дівчинка одразу подружилася з інструкторами табору «GoЙra!», почала відвідувати денний табір і стала постійною учасницею походів на природі.
«GoЙra!» – це денні та наметові табори для активного відпочинку просто неба на околицях Івано-Франківська. Тут діти мають змогу гуляти стежками вздовж гірської річки, вчитися майструвати, ліпити, малювати, бавитися в настільні ігри, опановувати туристичну кулінарію та знаходити нових друзів. А цього літа – це ще й можливість відновитися після травмувальних подій, свідками яких діти стали через війну росії проти України.
Тетянка отримала можливість безплатно відвідувати табори «GoЙra!», як і інші діти, які постраждали внаслідок війни. Йдеться про переселенців, дітей військовослужбовців, дітей з багатодітних сімей та сімей, які опинилися у важкому фінансовому становищі. Це стало можливим завдяки фінансовій підтримці EDUCO. І ми щиро тішимося, що цей відпочинок став терапевтичним для більшості з дітей.
«Це наша дівчинка-вітер, – жартує інструкторка денного табору Олена. – Вона встигає скрізь і всюди, завжди біжить попереду, щебече без упину, особливо любить квіти та пташок. Ну, а якщо побачить гарну квітку, то долізе до неї, де б та не росла. «Бачу мету – не бачу перепон» – це про нашу Тетянку. Водночас ця дитина, як квіточка, – ніжна й дуже любить обійматися».
Уже зараз, дивлячись на усміхнену Тетянку, її мама може пригадувати про все, що їм довелося пережити після вторгнення російської армії в їхній рідний Маріуполь.
Про «недобру ватру» та підвал, нелюдські умови та виїзд на підконтрольну Україні територію, а також про те, як дівчинка втратила волосся, але врятувалася разом із родиною – розказує її мама, Ірина Титаренко. Далі – пряма мова.
Про початок повномасштабного вторгнення росії в Україну
Вранці 24 лютого ми збиралися до дитсадка. А після обіду хотіли поїхати до родичів на Житомирщину. Планували під час відпустки гуляти зимовим лісом.
Десь о пів на шосту ранку мене розбудив дзвінок старшої доньки, яка мешкала в Києві. Вона сказала, що розпочалася війна… У її будинку вилетіли вікна від першого бомбардування.
Прислухавшись, ми теж зрозуміли, що й наше місто обстрілюють. Та оскільки Маріуполь великий, то на початку вибухи було ледь чутно. Я почитала новини та зрозуміла, що їхати у відпустку – небезпечно. Тоді ми не розуміли, куди їхати загалом, здавалося, що саме вдома залишатися – найкраще.
Перша реакція – повна безпомічність, нерозуміння, що робити та куди бігти. Усі сиділи та просто читали новини. Дитина прокинулася від надто гучного вибуху – прилетіло в аеропорт, який розташовувався за 4 км від домівки. В очах був жах, стіни двигтіли, підлога тряслася…
Я не пам’ятаю, як минули день і ніч… Вибухи були майже увесь час, містяни спілкувалися в чатах, боялися лягати спати. Це була перша ніч, коли нам здавалося: якщо заплющимо очі, можемо більше їх не розплющити… Я дуже боялася за Тетянку.
Наступного дня ми вперше почули звук повітряної тривоги. Втім, її було майже не чутно у квартирі із зачиненими вікнами. Того дня ми вперше спустилися в підвал. Там неможливо було ходити в повний зріст, не було санвузла, води. Це – не бомбосховище, але тоді здавалося, що тут ми принаймні можемо захистити доньку й себе. Тоді ми ще не знали, яке жахіття чекає на нас попереду. Ми всілякими способами намагалися розважати Таню, щоби не зламати їй психіку.
У перший день повномасштабного вторгнення у квартирах зникло тепло, на третій день – світло, з часом його відновили, але ненадовго, далі – вода та мобільний зв’язок. Ще кілька днів був газ – можливість приготувати й розігріти їжу та воду. Однак і його не стало. Тоді на мене напав відчай…
Ми почали палити багаття на подвір’ї. Почалося життя на виживання. Увесь час ми намагалися оберігати Таню від жахіть, відволікати. Але коли зрозуміли, що війна прийшла в наш район і неможливо бути впевненим, що настане завтра, я написала купу записок і склала в кишені дитини. Це – на випадок, якщо загубиться.
У Тані був навіть записничок із повною інформацію про неї, з номерами телефонів, кому можна зателефонувати, якщо ми загинемо… Ми говорили Тетянці, що якщо заснемо дуже міцним сном, їй треба бігти в під’їзд і кликати на допомогу, показувати записник, але нікому не віддавати.
Про життя в окупованому місті
Упродовж довгого часу вдень ми почергово перебували в підвалі та біля під’їзду. Але спали у квартирі. Остання наша ніч у ліжку була тоді, коли літак літав повз нашу квартиру кожні 10–15 хвилин. Ми з чоловіком лягали «пірамідкою», щоби захистити доньку. Втім, ми живемо на останньому поверсі багатоповерхівки – тільки тепер я розумію, що це не врятувало б її.
Після важкої ночі ми були дуже зморені, бо не спали всю ніч. Тоді остаточно перейшли жити та спати в підвал будинку, підіймалися додому лише взяти їжу та помитися. На той час у квартирі була температура близько нуля… У підвалі – трішки тепліше, а на вулиці – морози.
Приготування їжі на вулиці – це цілий квест. У перервах між пострілами чоловіки вранці намагалися розпалити багаття. Це було дуже важко, адже температура – нижче нуля. Потім ми по черзі готували й підтримували полум’я, збирали дощову воду, топили сніг, намагалися їздити по воду до джерела, що розташоване більш як за 3 км від домівки (багато людей загинуло під час тих поїздок). Увесь цей час над головами літали снаряди.
На технічні цілі ми поставили ліміт – до 3 л води. Було неможливо митися, прати білизну, мити брудний посуд. Довге волосся Тані також було небезпечно мити, адже було дуже холодно. Водночас ми вирішили: якщо обріжемо волосся, зможемо захиститися від вошей і залишитися порівняно здоровими…
Десь із 5 березня ми з вікон спостерігали за жахіттями руйнування нашого рідного Маріуполя. Ми всі були незахищені, залишалося тільки молитися і просити Бога, щоби захистив нас та донечку.
Виїхати з міста в перший день було дуже небезпечно, а з другого – пізно, ми вже були в оточенні. Так, чекали на зелений коридор, якого так і не було через окупантів…
Про те, чого ніколи не мають бачити діти
Заради безпеки Таня зовсім не виходила на вулицю впродовж довгого часу. Вона постійно сиділа біля запаленої свічки або в темряві – це дуже важко для активної дитини. Таня часто плакала і просила вийти на вулицю. Інколи плач переходив в істерику. Це дуже боляче згадувати. Чоловік часто бігав ловити зв’язок. І в ті хвилини, поки його не було, Таня дуже хвилювалася й сумувала. Вона не хотіла гратися і просто чекала на тата.
Таня часто просила покататися на гойдалці, не розуміючи, що це дуже небезпечно. Коли ми чули звук, як летить літак, то бігли до під’їзду. А одного разу не встигли швидко забігти, і Таня побачила, як за 100 метрів від нас ворожий літак скинув бомбу на будинок, у якому готували їжу для військових і лікарень…
Той жах, що ми пережили, дуже важко описати словами. Різкий звук після падіння, яскрава заграва, біло-сірий дим… А ще звукова хвиля, яка знесла нас до дверей. І удар.
Звісно, нам пощастило – ми отримали лише забої. Однак це все бачила шестирічна дитина. Після цього варто було лише сказати слово «літак» – і в очах Тані з’являвся жах! Коли вперше прилетіло в наш будинок, і ми зранку побачили наслідки, зрозуміли, що виводити з підвалу дитину не можна взагалі…
Про виїзд на підконтрольну Україні територію…
Коли в нашому будинку з’явився генератор, ми мали змогу інколи заряджати телефони, щоби телефонувати рідним в інші міста (якщо вдавалося ловити зв’язок) і дізнаватися новини… Адже ми перебували в повній інформаційній ізоляції.
Всередині березня людям вдавалося виїжджати на підконтрольну частину України. Ми також вирішили спробувати. Тоді вже були дуже часті й важкі обстріли нашого району та нашого будинку зокрема. Дім зазнав значних руйнувань, усі автівки, які були перед ним, зруйновані, багато розтрощених. Нас врятувало те, що наше авто стояло в гаражі, – і все вціліло.
У моменти затишшя всі речі, які були в підвалі, ми швидко перенесли до авто, узяли з собою літню сусідку й намагалися виїхати. Почалися обстріли.
Таня кинулася до вікна й намагалася роздивитися свій рідний район. Я вчасно схаменулася й наказала лягли на сидіння якомога далі від вікна, накрила її простирадлом, а зверху своїм тілом. Снаряди літали просто над нами, чоловік намагався якнайдалі від’їхати від зони бойових дій, ми шукали колону машин, які намагалися покинути місто. І десь за 3–4 години нам вдалося це зробити…
Наступного дня ми таки змогли дістатися на підконтрольну Україні територію.
… і довгий шлях до безпеки
Було дуже важко повернутися до звичайного життя. У першу ніч у Запоріжжі нас застав новий вибух. Ми зрозуміли, що треба рухатися далі, бо так ми не зможемо відновитися.
Так, переїхали в Дніпро, але й тут літали вертольоти. Таня боялася цих звуків і одразу шукала підвал. Зрозуміли, що треба рухатися на захід, трохи далі від війни.
Наступне місто – Вінниця. Нас дуже гостинно зустріли, але й тут пролунали вибухи, нам було важко залишатися… Тоді ми завітали до Івано-Франківська, зморені та виснажені.
Таня спочатку не могла освоїтися на новому місці, її лякали різкі звуки: щось впало, звук, коли летить літак, навіть слово «тривога», не говорячи про звук сирени. Вона скрізь шукала підвал, було дуже важко відновити психологічне здоров’я. Ми намагалися їй пояснювати, що літаки є добрі та погані, як і люди. Важко було знайти нових друзів і знайомих – це була робота над собою й над нею, дуже кропітка і важка робота з відновлення.
Одного разу, коли розбирали речі, трапився той самий записничок. Таня запитала: «Ви тепер більше не помрете?». На очі набігли сльози. Ми зрозуміли, що як би ми не намагалися її захистити, вона надто швидко подорослішала. Діти не мають цього бачити та переживати…
Про початок відновлення. Тут, в Україні
Згодом ми дізналися про проєкт «ФранКоло», у якому діє багато гуртків для роботи з такими дітьми: ліпка, малювання, шиття, різноманітні туристичні походи… Завдяки цим гурткам моя дівчинка перемикнулася, ожила, з часом стала спокійніше сприймати звуки повітряної тривоги, усе рідше шукала укриття. Тепер вона значно менше зривається ночами.
Я дуже вдячна педагогам, які намагаються стерти з пам’яті ті жахіття, що пережила та побачила моя донька. Вона вже не боїться ватри. Так, звісно, ми ще не до кінця відновилися, на все потрібен час. Я – доросла людина, але й досі жахаюся звуків, що видає літак… Однак Таня сприймає їх значно спокійніше, вона спокійно йде в укриття і, якщо це ніч, засинає. Вона не говорить мені більше: «Я ХОЧУ ЖИТИ!».
До слова, про коротке волосся в нас тепер є легенда. Якось на свій День народження Таня попросила подарувати їй ляльку-принцесу Рапунцель. І тепер ми їй говоримо, що вона (точніше – її волосся), як принцеса – врятувало нашу сім’ю. Ми вкоротили його – і змогли вибратися із пекла.
Безплатні групи для дітей, які особливо постраждали внаслідок війни, організовують ГО «Смарт Освіта» разом із Дитячі походи GoЙra – Гойра за фінансової підтримки EDUCO.
Щоб відправити коментар вам необхідно авторизуватись.