Та що там писати ті есе — висловив думку і готово! Проте, це лише здається так легко. Якісний, аргументований і довершений текст містить багато етапів: від збору інформації та аналізу до виокремлення своїх думок від інших й кількаразового переписування. І недостатньо просто знати вправи й методи написання текстів, слід уміти навчити цього дітей. Тому інноваційні підходи в «Національному проєкті: пишемо есе» корисні не лише учням, але і вчителям.
Яким чином спільно йти до мети — як педагогу навчити написання якісних есе та організувати цей процес, а дітям — подолати страх чистого листа й аргументовано викласти думки? Про це нам розповіли тренерки проєкту Оксана Шуневич і Галина Калужна, а також учениці Анастасія Кукурудза й Марія Шахунова.
Оксана Шуневич зазначає, що формат навчання письма, який пропонує проєкт, має багато корисних моментів як для вчительства, так і для учнів:
«Педагог пірнає у тему письма, починає розуміти, як це відбувається, які механізми вмикаються на тому чи іншому етапі, опановує специфічні техніки, які допомагають підтримувати учня, розуміє, як організувати процес оцінювання, щоб учень не зневірювався, не переставав долати труднощі, рости.
Учень же у такому форматі має чудовий досвід, коли не страшно, коли поруч постійно пишуть усі й навіть учитель, коли крок за кроком вчишся відділяти власну думку від чужої, а згодом шліфуєш свій голос у тексті, щоб бути почутим і переконливим, коли кожне наступне завдання — несподіванка, а відтак інтелектуальне відкриття», — каже Оксана Шуневич.
Вчитель може допомогти дитині на цьому нелегкому шляху, і пані Оксана ділиться трьома секретами, які з’ясувала для себе у цьому проєкті:
«1. Зрозуміти, що письмо — це складніший процес, ніж говоріння, тому варто дати собі й учням час, бути більш терпимими, якщо процес рухається повільно.
2. Перш ніж перевіряти, треба навчити. І це тривалий процес постійного вправляння (як біля хореографічного станка). Тут важливо до вишколу необхідних умінь (роботи над тезами, коментарями, сигнальними фразами тощо) додавати завдання на вивільнення думки, так звані штурханці для мозку, використовувати для пояснення метафори (ними рясніє ця методика), щоб учні глибше розуміли, що і для чого вони роблять. Давати розвивальний зворотний звʼязок, а оцінку ставити лише в підсумку.
3. Перш ніж щось писати, учні мають почитати про це мінімум із 3 джерел, поміркувати (занотувати у трекері думок власні міркування), обговорити з однокласниками, батьками, вчителем — і тільки тоді формулювати думку, яку треба буде доводити у своєму тексті.
Важливо навчити учнів відділяти чужі й свої думки та з часом робити власний голос у тексті більш присутнім», — радить Оксана Шуневич.
Звісно на шляху освоєння нового виникатимуть складнощі, проте, впевнена тренерка, ця методика — не про боротьбу, а про усвідомленість та виокремлення того, що допомагає, а що — заважає.
«На кожну складність є помічник. Немає думок — спробуємо вільне письмо, надокучає академічна недоброчесність — сідаємо за стіл Етвуд, озброюємося арсеналом сигнальних фраз. Замало доказів — читаємо тексти і перетворюємося на детективів, немає мотивації — дискутуємо над контроверсійним, неочікуваним ракурсом із тексту, який «підкинув» учитель. Не любимо читати — знаходимо інформацію з діаграм, графіків, реклам, слухаємо думки однокласників, а там і текстик цікавий трапиться, і думки зʼявляться. Немає часу — коригуємо програму, вплітаємо в канву уроку кілька хвилин на письмо.
А найголовніше — помічаємо найменші успіхи учнів, навчаємо їх приймати й давати зворотний звʼязок, рухаємося невеликими кроками й виявляємо власну небайдужість до цього процесу», — впевнена Оксана Шуневич.
Учениця 8 класу зі Славути Анастасія Кукурудза також відзначає, що вправи допомагають боротися з невпевненістю у власному письмі та вільно формулювати та висловлювати думки:
«Найбільше мені подобаються вправи «Вільне письмо» та «Письмо з одного слова». Вони дають можливість вільно висловлювати свої думки та передавати особисте сприйняття світу.
Коли у мене немає натхнення, я вмикаю улюблену музику. Вона створює особливу атмосферу, у якій я починаю мріяти, і тоді мої думки линуть, як пісня. Спочатку в мене був страх «чистого аркуша», але виконуючи поступово на заняттях різні вправи: «Історія імені», «Письмо із списку», «Три по три», я відчула, як поступово зникає невпевненість і з’являється свобода у творчості.
Кожне завдання допомагало відкривати щось нове про себе та свої можливості. З часом писати стало легше й навіть приємно. Регулярне письмо дійсно допомагає мені чіткіше формулювати думки, висловлювати емоції словами. З текстом ми працювали ще небагато, тому мені сподобалось знаходити фокусні слова та робити перифраз думок», — ділиться досвідом у проєкті Анастасія Кукурудза.
Тренерка проєкту Галина Калужна зазначає про важливість процесуального письма, коли діти знову і знову повертаються до своїх робіт і письмо стає способом мислення:
«Формат роботи в проєкті передбачає, що діти постійно повертаються до своїх текстів, редагують їх, змінюють і вдосконалюють. Це допомагає їм усвідомити, що письмо — це не одномоментна діяльність, а багаторівневий процес. Діти вчаться працювати з текстом поступово, виділяти на це достатньо часу і розуміти важливість перегляду та доопрацювання. Учителям й учителькам таке розуміння теж не завадить. В Україні, ймовірно, через спадок радянської системи освіти, письмо традиційно сприймалося як продукт, а не як процес. А до недавнього часу переважала усна форма оцінювання на всіх рівнях освіти», — каже Галина Калужна.
Галина Калужна звертає увагу на формування традиції процесуального письма в Україні та західному світі:
«На відміну від України, у західному світі процесуальний підхід до письма розвивався з 70-х років XX століття. Він бере свій початок із досліджень Еміг (1971), яка спостерігала за студентами під час написання текстів і проводила з ними інтерв’ю, аналізуючи сам процес письма. Цей підхід розглядає письмо як складний соціально-когнітивний процес, що включає етапи підготовки, такі як мозковий штурм і уточнення теми, написання кількох чернеток із постійними виправленнями та вдосконаленням тексту (Flower & Hayes, 1981).
Традиційний підхід (письмо як продукт), який довгий час домінував у радянській та пострадянській системі освіти, акцентував увагу на кінцевому результаті: готовому тексті. У таких умовах учні та учениці сприймали письмо як завдання, яке потрібно просто «зробити», а не як інструмент мислення. Процесуальний підхід, навпаки, наголошує, що письмо — це динамічний процес. Він дозволяє учнівству працювати над своїми ідеями поступово, розвивати критичне мислення та вміння аналізувати. Цей підхід також передбачає зміну ролі вчителя чи вчительки: замість того, щоб бути авторитетом із готовими відповідями, учитель або учителька стає наставником/-цею і колегою, який підтримує учня або ученицю у процесі навчання», — пояснює Галина Калужна.
Впровадження процесуального підходу до письма в українську освіту неймовірно важливе, впевнена пані Галина, адже розвиває низку ключових компетентностей:
«Впровадження такого підходу в українську освіту сприятиме розвитку ключових компетентностей, таких як аналіз, рефлексія та критичне мислення. Діти навчаються працювати з текстами усвідомлено, вчителі отримують ефективні інструменти для розвитку цих навичок, а письмо перестає бути лише завданням — воно стає способом мислення на папері. Але це вже не лише про формування звички писати», — каже Галина Калужна.
Про те, що письмо допомагає формувати думки і стає способом мислення каже й учениця 8 класу з Ірпеня Марія Шахунова:
«Щоб подолати чистий аркуш, я намагаюся просто почати писати. Записую будь-які думки, навіть якщо вони здаються простими або невдалими. Головне — рухатися вперед, а ідеї прийдуть пізніше. Іноді уявляю, що розповідаю це другові, або ставлю собі запитання: «Що я про це думаю?» чи «Як би я пояснила це іншим?». Так слова поступово складаються в текст.
Письмо допомагає мені висловлювати свої думки та емоції, коли словами це зробити важко. Воно дає можливість розібратися в собі, знайти розв’язок для складних ситуацій або просто заспокоїтися.
Крім того, письмо розвиває уяву й допомагає бачити світ глибше, помічати деталі, які інші можуть не помітити. Це мій спосіб зрозуміти себе і поділитися своїм поглядом зі світом. Все ж таки, найулюбленіший етап у написанні для мене — це складання тексту! Мені дуже подобається мислити та старатися висловити свою думку на папері. Інколи це просто, інколи — складно. Кожен етап по-своєму приємний, але копатися у своїх думках для мене набагато прикольніше!» — каже Марія Шахунова.
Галина Калужна звертає увагу, що завдання, запропоновані учням у «Національному проєкті: пишемо есе» допомагають навчитися розрізняти власний погляд та думки інших.
«У рамках активностей «Національного проєкту пишемо есе», зокрема під час виконання вправи Стіл Етвуд, діти вчаться чітко формулювати думки інших людей, використовувати сигнальні фрази, а також аналізувати та коментувати ці докази. Такий підхід сприяє формуванню власної позиції щодо певного питання. На мою думку, подібні навички є важливими не лише для дітей, але й для багатьох дорослих, яким також варто навчитися розмежовувати свої і чужі думки», — каже Галина Калужна.
Учительство, на думку пані Галини, може допомогти учням та ученицям сформувати в себе навичку писати, адже це — універсальна навичка, яка розвиває низку компетентностей:
«Есе в американській школі виходить за рамки уроків мови. Це завдання дає змогу дітям вивчати теми глибше, формулювати обґрунтовані висновки та навіть вирішувати складні соціальні чи наукові проблеми. Уміння написати есе – це універсальний інструмент для аналізу, самовираження та аргументації.
Саме тому важливо вчити дітей не лише писати есе, а загалом розвивати в них здатність до письмового самовираження. Адже ця навичка є універсальною й необхідною для багатьох сфер життя, незалежно від того, чи працюватимуть вони у творчій, академічній чи будь-якій іншій галузі», — пояснює Галина Калужна.
Розвинути навичку письма можна за допомогою регулярної практики, впевнена пані Галина:
«Як тренування для тіла – пілатес, біг, йога чи танці допомагають наростити м’язи – так само регулярні письмові завдання формують «письмові м’язи». Пам’ятаєте книгу Марії Титаренко «Не музи, а м’язи»? Там знайдете багато ідей. Придумуйте різноманітні завдання для розвитку «письмових м’язів»: написання креативних історій, листів уявним персонажам тощо. Особливо ефективним є вільне письмо, яке дає змогу писати без обмежень і страху помилитися. Причому такі завдання не оцінюються — це знімає стрес і дає простір для експериментів.
Також важливо, щоб завдання були цікавими та змістовними. Діти мають хотіти писати. З мого досвіду, письмо іноді навіть використовувалося як покарання: пропустив заняття – напиши реферат. Але це лише формує негативне ставлення до письма, а не любов до нього чи звичку писати. Замість цього формується зовсім інша звичка — уникати письмових завдань або обманювати.
Якщо говорити конкретно про есе, важливо звернути увагу на те, наскільки це завдання є змістовним для дитини. Чи розуміє вона, чому вона це пише? Чи має завдання для неї сенс? Для цього потрібно працювати над цікавими темами, забезпечувати якісний зворотний зв’язок, використовувати формувальне оцінювання та заохочувати співпрацю серед учнів і учениць.
Саме це ми й реалізуємо у проєкті. Ми створюємо умови, де письмо стає не обов’язком, а можливістю для самовираження та розвитку», — каже Галина Калужна.
«Національний проєкт: пишемо есе» здійснює ГО «Смарт Освіта» за підтримки Grammarly, National Writing Project, Theirworld та Global Business Coalition for Education.
Пілотування матеріалів здійснюється за підтримки Міжнародного фонду «Відродження».
