З Поліною Борисенко, ученицею 6-Б класу Харківського ліцею №143, ми познайомились завдяки проєкту “Україна розмовляє англійською” від ГО “Смарт освіта”, де вона навчається вже 9 місяців. Дівчина займається фігурним катанням, мріє стати поліцейською, і не лише вивчає англійську, а й вже півроку волонтерить перекладачем у канадському проєкті H.U.G.S. Helping Ukraine – Grassroots Support.
Тож готуйте чай з печивом – адже сьогодні на вас чекає справді надихаюча історія 11-річної харківʼянки.
Про життя Поліни
Поліна народилася і виросла у Харкові. З початку повномасштабної війни разом з сімʼєю на деякий час виїхала у Вінницьку область, проте повернулася у Харків заради дідуся і бабусі, які досі проживають у 13 кілометрах від кордону з країною-агресором. Вже 3-тій рік дівчина навчається у онлайн-форматі і розповідає, що їй дуже не вистачає живого спілкування з однокласниками.
“Якщо брати школу, то я не знаю, як це – бігати по кабінетам. Я давно не бачила своїх однокласників – з четвертого класу, бо почався карантин. Ось напередодні першого вересня нам деякі підручники надрукували, і ми могли підійти їх забрати. Деяких своїх однокласниць я змогла побачити – привіталася, ми трішки поговорили, і це все.
Дякую, що є онлайн, і я маю змогу хоч якось навчатися і отримувати інформацію, але мені все одно хочеться більше офлайну.”
Тим не менш, дівчина, як і багато хто з нас, звикає до такого онлайн-життя. Проте не засидітись за ноутбуком їй допомагає спорт.
“Я 5 років займалася у Харківській ЮСША з фігурного катання. Але зараз у Харкові немає льоду, де я можу тренуватися, бо він потребує дуже багато електроенергії, а в Україні поки такої можливості немає.
Крім того, десь на початку війни прилетіло у ту будівлю, в якій я займалася. Зараз зовні все начебто добре, а як всередині – не знаю, ми туди не заходили. У мене навіть 23 лютого були змагання, а 24 лютого там мала виступати доросла група. Але все, я в школу більше так і не потрапила.
Та нічого, я ходжу на заняття з підтримки фізиної підготовки і планую повернутися у фігурне катання після перемоги. Мені дуже подобається цей спорт – я сама його обрала. До війни у мене було вже дві програми, я танцювала їх на льоду, і навіть маю власні ковзани.”
Заняття від “Смарт освіти” та волонтерство
Поліна розповіла, що з дитинства любила вивчати англійську мову. Тим паче, для реалізації її мрії – навчатися за кордоном – це було вкрай необхідно.
Заняття у проєкті “Україна розмовляє англійською” дівчині порекомендувала її вчителька.
“Мені “Смарт освіта” дуже допомогла – моя розмовна англійська стала набагато кращою. Найбільше мені сподобалось, що в кожному вчителі є щось особливе, те, що я можу дізнатися. Наприклад, від викладача із Туреччини я вивчила деякі турецькі слова, дізналася про його життя, і це цікаво. У кожного вчителя є своя, як кажуть, родзинка, яка мене приваблює.
Ну і, звісно, мені подобається, що я на цих уроках можу вільно розмовляти англійською – тобто, я практикую себе. А ще я спілкуюся з деякими дівчатами з проєкту, і практикую з ними ще й українську.
Єдине, чого не вистачає, – мені хотілося б зустрітися з вчителями офлайн і просто поговорити.”
Проєкт “Україна розмовляє англійською” активно діє з лютого 2022 року, до занять долучилося вже майже 44 тисячі учнів віком 2-18 років. Програму здійснює ГО “Смарт освіта” за підтримки Educo Foundation у партнерстві з ГО “Classrooms Without Walls”.
Заняття проводять учителі-волонтери з усього світу: Канади, Австралії, Португалії, Австрії, Туреччини, США, Іспанії, Японії, Індії та ін. Проєкт залучив вже понад 140 викладачів та навіть деяких зіркових гостей – зокрема, астронавта Кріса Хетфілда, фокусника Кріса Пілсворта, режисера Сергіо Наваррета, телеведучого та автора Боба Макдоналда.
Заняття з англійської допомогли Поліні почати волонтерити у ролі перекладача, і дівчина вже півроку допомагає канадській організації підтримувати українських дітей.
“Я волонтер у організації “H.U.G.S.”, ми займаємось з дітками-переселенцями з Харківської області (Куп’янськ, Вовчанськ тощо). У мене роль перекладача – в організації є деякі англомовні волонтери, але не всі діти знають англійську.
Потрапила я туди випадково. Тобто, я хотіла стати волонтеркою, але не було якихось зачіпок чи пропозицій. І так вийшло, що я одного разу була з мамою в магазині і зустріла там голову організації – Paul Hughes. А магазин якраз зачинявся, тож я підходжу до нього і кажу йому англійською: “Вибачте, магазин зачиняється”. Йому настільки сподобалась моя мова, що він почав запрошувати мене на всілякі програми, а потім я стала повноцінною волонтеркою у організації, і мені там дуже подобається.”
Про майбутню професію
Заняття спортом привели Поліну до розуміння бажаної майбутньої професії – дівчина наразі мріє стати поліцейською.
“Колись раніше мені подобалися професії дизайнера одягу і перекладача, але зараз я хочу вступити навчатися на поліцейську. Мені в дитинстві просто подобалась, напевно, їхня форма одягу. Але зараз мені все у цій роботі підходить – вони мають благородну мету і спортивні, а я ще з дитинства хотіла професію зв’язати зі спортом.”
Навчатися Поліна завжди мріяла за кордоном, проте на наше запитання “Чи хоче вона залишитися жити у іншій країні?” відповіла чітке “Ні”.
“Навчатися за кордоном я хотіла більше тому, що там я можу знайти англомовних друзів, однокласників, одногрупників. А потім я, звісно, хочу повернутися до України і до Харкова. Я думала, що поїхати буде дуже легко, але під час виїзду у Вінницьку область через війну зрозуміла, як сильно хочеться додому. І коли я сюди повернулася, тут, знаєте, прямо такий дух мене залишився. Думаю, що навіть якщо я б хотіла поїхати жити кудись назовсім, то просто не змогла б. Я стовідсотково все одно повернуся до Харкова.”
Про війну та її наслідки
Про війну Поліна розповідає спокійно – хоч із сумом, але і з дорослим усвідомленням усього, що відбувається у нашій країні.
“Після повернення у Харків ми їздили на Північну Салтівку, всі про неї знають. Так, там насправді дуже багато зруйновано, і це справді місто привидів. Там просто немає жодного дому, який би був без чорних цяточок, без вибитих вікон.
Як на мене вплинула війна? Ну як сказати – кожен день начебто такий, який він був, але це вже інше життя. Тобто, ти не розумієш, що буде через секунду, ти не знаєш, чи вийдете ви в школу в цьому році. Є якась завжди стурбованість. Особливо, коли тебе будять вночі, і ти такий: “Ой, хоч би просто тривога, нічого більше”.
А загалом через війну я дорослішаю – була маленька, тепер не маленька. Мені сподобалось, що всі стали патріотами. Я взагалі раніше 90% свого життя розмовляла російською, а зараз почала вільно формулювати думки українською. Але я також розумію, чому деяким людям важко повноцінно перейти на українську. Знаєте, на цю тему є прикол в Одесі: “Як я можу розмовляти українською, якщо у мене українську в школі російською викладали?”. Проте мені самій вчити українську дуже подобається, як і англійську.”
Ну і на завершення – трохи мрій
“Зараз в Україні одна мрія – це перемога і мир. Та якщо мріяти далі, то я б хотіла подорожувати – поїхати у Діснейленд, у Гоґвортс. Але, знаєте, я хочу поїхати у мирний час, коли розумітиму, що у Харкові і в Україні все добре. Зараз я нікуди не хочу виїжджати, бо не залишу тата тут одного. А як інші люди на всю війну виїжджають за кордон – не розумію, я так не можу.
Також я раніше хотіла собі сестричку, але зараз розумію, як це важко, – сидіти з нею вдома, коли хтось кличе гуляти. Тож уже не хочу 🙂
Ну і ще у мене була мрія знятися в якомусь фільмі. Я, звісно, вже знялася в одному, коли у нас німецькі журналісти брали інтерв’ю про Харків, але хочу ще. Ось скоро має вийти новий Гаррі Поттер, і я навіть їм писала: “Може, знайдеться для мене якась роль, напишіть, будь ласка”. Звісно, ніхто не відповів, але я точно колись знімуся, тому чекаю нашої перемоги і вчу англійську зі Смарт освітою”.
Авторка: Ольга Лещик
